III
Наталія Степанівна і Ломів.
Наталія Степанівна (входить). Ну от, їй-богу! Це ви, а тато каже: піди, там купець за товаром прийшов. Доброго Дня, Іване Васильовичу!
Ломов. Доброго дня, шановна Наталія Степанівна!
Наталія Степанівна. Вибачте, я у фартусі і негліже… Ми горошок чистимо для сушіння. Отчею ви у нас так довго не були? Сідайте…
Сідають.
Хочете снідати?
Ломов. Ні, дякую, я вже їв.
Наталія Степанівна. Паліть… Ось сірники… Погода чудова, а вчора такий дощ був, що робочі весь день нічого не робили. Ви скільки кіп накосили? Я, уявіть, сжадничала і скосила весь луг, а тепер сама не рада, боюся, як би моє сіно не згнило. Краще було б почекати. Але що це? Ви, здається, у фраку! Оце новина! На бал їдете? Між іншим, ви погарнішали… Справді, навіщо ви таким франтом?
Ломов (хвилюючись). Бачите, шановна Наталія Степанівна… Справа в тому, що я наважився просити вас вислухати мене… Звичайно, ви здивуєтеся і навіть розсердитеся, але я… (убік). Жахливо холодно!
Наталія Степанівна. В чому справа?
Пауза.
Ну?
Ломов. Я постараюся бути коротким. Вам, шановна Наталія Степанівна, відомо, що я давно вже, з самого дитинства, маю честь знати вашу родину. Моя покійна тітка і її чоловік, від яких я, як ви бажаєте знати, отримав у спадок землю, завжди ставилися з глибокою повагою до вашого батечка і до покійної матінки. Рід Залізних і рід Чубуковых завжди знаходилися в найбільш дружніх і, можна навіть сказати, родинних відносинах. До того ж, як ви бажаєте знати, моя земля тісно стикається з вашою. Якщо ви бажаєте пригадати, мої Волові Лужки межують з вашим березняком.
Наталія Степанівна. Винна, я вас переб’ю. Ви говорите «мої Волові Лужки»… Та хіба вони ваші?
Ломов. Мої-з…
Наталія Степанівна. Ну, ось ще! Волові Лужки наші, а не ваші!
Ломов. Ні, мої, шановна Наталія Степанівна.
Наталія Степанівна. Це для мене новина. Звідки ж вони ваші?
Ломов. Як звідки? Я кажу про ті Волові Лужки, що входять клином між вашим березняком і Горілим болотом.
Наталія Степанівна. Ну, так, так… Вони наші…
Ломов. Ні, ви помиляєтесь, шановна Наталія Степанівна, — вони мої.
Наталія Степанівна. Схаменіться, Іван Васильович! Давно вони стали вашими?
Ломов. Як давно? Наскільки я себе пам’ятаю, вони завжди були нашими.
Наталія Степанівна. Ну, це, покладемо, вибачте!
Ломов. З паперів це видно, шановна Наталія Степанівна. Волові Лужки були спірними, це правда; але тепер всім відомо, що вони мої. І сперечатися тут нема. Зволите бачити, бабуся моєї тітоньки віддала ці Лужки в безстрокове і безоплатне користування селянам дідуся вашого панотця за те, що вони палили для неї цегла. Селяни дідуся вашого панотця користувалися безоплатно Лужками років сорок і звикли вважати їх своїми, потім же, коли вийшло положення…
Наталія Степанівна. І зовсім не так, як ви розповідаєте! І мій дід, і прадід вважали, що їхня земля доходила до Горілого болота — значить, Волові Лужки були наші. Що ж тут сперечатися? — не розумію. Навіть прикро!
Ломов. Я вам папери покажу, Наталія Степанівна!
Наталія Степанівна. Ні, ви просто жартуєте або дражніть мене… який Сюрприз! Володіємо землею мало не триста років, і раптом нам заявляють, що земля не наша! Іван Васильович, вибачте, але я навіть вухам своїм не вірю… Мені не дороги ці Лужки. Там всього п’ять десятин, і коштують вони якихось триста рублів, але мене обурює несправедливість. Кажіть що завгодно, але кривди я терпіти не можу.
Ломов. Вислухайте мене, благаю вас! Селяни дідуся вашого панотця, як я вже мав честь вам сказати, палили для бабусі моєї тітоньки цегла. Тетушкина бабуся, бажаючи зробити їм приємне…
Наталія Степанівна. Дідусь, бабуся, тітка… нічого я тут не розумію! Лужки наші, от і все.
Ломов. Мої-з!
Наталія Степанівна. Наші! Хоч ви два дні доводьте, хоч надіньте п’ятнадцять фраків, а вони наші, наші, наші!.. Вашого я не хочу і свого втрачати не бажаю… Як вам завгодно!
Ломов. Мені, Наталія Степанівна, Лужков не треба, але я з принципу. Якщо завгодно, то, прошу, я вам подарую їх.
Наталія Степанівна. Я сама можу подарувати вам їх, вони мої!.. Все це, щонайменше, дивно, Іван Васильович! Досі ми вас вважали хорошим сусідом, другом, в минулому році давали вам свою молотарку, і через це нам довелося домолачивать свій хліб у листопаді, а ви робите з нами, як з циганами. Даруйте мені мою землю. Вибачте, це не по-сусідськи! По-моєму, це навіть зухвалість, якщо хочете…
Ломов. По-вашому виходить, значить, що я узурпатор? Добродійко, я ніколи чужих земель не захоплював і звинувачувати мене в цьому нікому не дозволю… (Швидко йде до графину і п’є воду.) Волові Лужки мої!
Наталія Степанівна. Неправда, наші!
Ломов. Мої!
Наталія Степанівна. Неправда! Я вам доведу! Сьогодні ж пошлю своїх косарів на ці Лужки!
Ломов. Що?
Наталія Степанівна. Сьогодні ж там будуть мої косарі!
Ломов. А їх в шию!
Наталія Степанівна. Не смієте!
Ломов (хапається за серце). Волові Лужки мої! Розумієте? Мої!
Наталія Степанівна. Не кричіть, будь ласка! Можете кричати і хрипіти від злоби у себе вдома, а тут прошу тримати себе в межах!
Ломов. Якби, добродійко, не це страшне, болісне серцебиття, якщо б жили не стукали у скронях, то я поговорив би з вами інакше! (Кричить.) Волові Лужки мої!
Наталія Степанівна. Наші!
Ломов. Мої!
Наталія Степанівна. Наші!
Ломов. Мої!
