«Пророк» (1841)
«У відповідності зі всім духом творчості Лермонтова тема «пророка» розкривається їм як трагічна. Вона дуже багатогранна: це і образ суспільства, ворожого «любові і правді», і образ страждаючої в такому суспільстві вільної творчої особистості, і мотив трагічної роз’єднаності інтелігенції та народу, їх нерозуміння» (О. В. Міллер).
У чому причина самотності поета? Чому він не може реалізувати своє призначення?
Порівняйте образ пустелі у «Пророка» Пушкіна і Лермонтова. Можна лермонтовского «Пророка» розглядати як продовження і протиставлення пушкінському? Доведіть свою
точку зору аналізом тексту.
З тих пір, як вічний судія Мені дав всеведенье пророка,
В очах людей читаю я Сторінки злості й пороку.
Проголошувати я став любові І правди чисті ученья:
У мене всі ближні мої Кидали скажено каміння.
Посипав попелом я голову,
З міст втік я жебрак,
І ось в пустелі я живу,
Як птахи, даром божої їжі;
Заповіт предвічного зберігаючи.
Мені створіння покірна там земна;
І зірки слухають мене,
Променями радісно граючи.
Коли ж через гучний град Я пробираюся квапливо,
То старці дітям говорять З усмішкою самолюбної:
«Дивіться: ось приклад для вас!
Він гордий був, не ужився з нами.
Дурень! хотів запевнити нас,
Що Бог говорить його вустами.
Дивіться ж, діти, на нього,
Як він похмурий, і худий, і блідий,
Дивіться, як він нагий і бідний,
Як зневажають усі його!»
«Створюючи образ сучасного поета, Лермонтов позбавляв його того високого ореолу, яким він був оточений в романтичній літературі і частково у самого Лермонтова на початку 30-х років. Лермонтов різко розрізняє тут піднесений, поки що недосяжний ідеал поета і уявлення про реальний ліриці-стихотворце, сучасника Миколи I і Бенкендорфа. Ідеальний поет для Лермонтова — не містик і не самотній провидець, натхнений божественними баченнями, яким його малювали багато романтики, а народний трибун, який своїм «простим і гордим мовою» «запалював бійця для битви» («Поет», 1838). Сучасний поет у сучасних умовах не може піднятися до цього ідеалу і переживає глибоку кризу. Трагедія поета — в тому, що він роз’єднаний з народом і навіть з тими, кого Лермонтов називає натовпом — змішаним, різноликим оточенням поета.
Він розійшовся з натовпом не тільки тому, що вона не гідна його і не може його зрозуміти, але і тому, що він сам, віддавшись поетичної грі, перестав розуміти просту і трагічну правду натовпу («Не вір собі», 1839). Лермонтов хоче, щоб поет прокинувся, згадав про свою громадянську пророчої місії і разом з тим не бачить реального для того часу шляху до її успішному виконанню» (Д. Е. Максимов).
Мотив самотності в темі батьківщини (непричетність славного минулого, парадоксальна зі – і противопоставленность сучасникам), в темі поета і поезії (роз’єднаність зі слухачами) розкриває трагічну неслиянность ліричного героя з суспільною сферою буття. Це сприяє більшій зосередженості на особистому, інтимному області життя — спроби знайти «рідну душу» у коханні, дружбі, побачити відгомони своїх переживань у природі, у вічні питання буття, сховатися, зрештою, від ворожого світу в глибини власної душі. Драматизм світовідчуття ліричного героя посилюється тим, що він постійно розчаровується у всіх цих романтичних ідеалах і його самотність поступово усвідомлюється як повне і безвихідну. Однак на цьому загальному тлі безпросвітної трагізму іноді виникають відблиски душевної гармонії, хоч короткого і скороминущого, але прилучення до життя «божеско-всесвітній».
У любовній ліриці на ранньому етапі почуття самотності живиться відчуттям нерозуміння, обману з боку жінки («Жебрак»). Пізніше, «заглядаючи в себе», ліричний герой виявляє власну нездатність насолоджуватися щастям: пам’ять про минуле і передчуття майбутнього не дають насолоди справжнім («Чому», «Ні, не тебе так палко я люблю»). У пізній творчості ліричний герой розчаровується в самому почутті любові («вічно любити неможливо»). Але трагічні світовідчуття не вичерпують емоційної палітри любовної лірики Лермонтова, про що свідчать і такий вірш, як «Молитва».
