«Парус» (1852)
«Вірш можна розглядати як свого роду граничне вираження романтичного світовідчуття Лермонтова… В «Парусі» виявлено криза романтичного індивідуалізму, відкрита трагедія вічного незгоди» (В. Р. Маранцман, М. М. Гіршман).
Які образи вірша дозволяють зробити висновок про «трагедію вічного незгоди»? Який стан природи зображено в кожній строфі? Чому вітрило не задоволений ні одним? Наскільки визначені його мрії, ідеали?
Біліє вітрило самотній
У тумані моря блакитному!..
Що шукає він в країні далекій
Що кинув він в краю рідному?..
Грають хвилі — вітер свище,
І щогла гнеться і скрипить…
На жаль, він щастя не шукає І не від щастя біжить!
Під ним струмінь світліше блакиті.
Над ним промінь сонця золотий…
А він, бунтівний, просить бурі,
Неначе в бурях є спокій!
Мотив самотності пронизує всю лірику, об’єднує всі тематичні ряди, відображає розлад у душі ліричного героя.
Самотність в темі батьківщини постає в кількох аспектах: віддаленість від славного минулого («Бородіно») і трагічна роз’єднаність з сучасниками.
«Батьківщина завжди посідала значне місце в ліриці Лермонтова. Приречений на самотність, герой його лірики напружено переживав своє ставлення до неї. З самого початку, говорячи про стра-
не, де «стогне людина від рабства і ланцюгів», він змушений був з болем визнати: «Друг! цей край… моя вітчизна» («Скарги турка», 1829).
…Спрямованість до батьківщини, тяжіння до неї не залишають героя лірики Лермонтова вже в ранній творчості, тим більш у зрілому:
Боюся сказати! — душа тремтить!
Що, якщо я з дня изгнанья
Зовсім забутий на Батьківщині
(«Поспішаючи на північ з далека», 1837)
(У. Н. Фохт)
Неможливість для ліричного героя знайти в цьому «рідну душу» зумовлює перенесення пошуків в історичне минуле: «Ця думка — скарга на даний покоління, дрімотне в бездіяльності, заздрість до великого минулого, повного слави і великих справ… Ця туга за життя вселила нашому поету не один вірш, повна енергії і благородного обурення» (В. Р. Бєлінський).
